Вірю в нашу перемогу

2023-03-23

Вірю в нашу перемогу

«Му-у-у, я народилася»,- радісно сповістила я світові і господарям. Хотілося швидше зіп’ястися на ноги і гарненько все роздивитися. Ра-а-а-з - і я впала, мама ніжно поцілувала, а господиня посміхнулася. Доки я, хитаючись в увсебіч, все ж таки встала, господиня принесла мені щось біле, тепле і дуже смачне. Молочко, мамине молочко, яке зразу ж додало мені сил. Похитуючись, я пішла на яскраве сонечко. Біля хліва мене зустріла маленька дівчинка, Марійка. Вона ніжно обняла мене за шию і гладила по голівці, я ж у відповідь лизнула її в носик. Дівчатко дзвінко засміялося, а я задерла хвостика й ну вибрикувати по зеленому подвір’ю. Отак я і росла у дбайливих господарів, дівчатко назвало мене Квіточкою. Разом з мамою я щоранку ходила пастися на запашну зелену луку. Я дуже любила цю місцину. Ми всі були щасливі: я з матусею і родина моїх господарів. Марійка любила гладити мене, чесати шийку та за вушком, я зажмурювала очі і насолоджувалася. Все навколо: дорога, лука, ставочок – створені для мене, щоб я могла вволю нагасатися та потім спокійно ніжитися під теплим сонячним промінням.

Одного дня Марійка, як завжди, пестила мене і здивовано вигукнула: «Ой, у Квіточки ріжки виросли». Мені тут же захотілося випробувати їх на міцність, і я помчала до молодої яблуньки, щоб почухатися. Мамі це не сподобалося, і вона застережливо мукнула. Однак радість моя мене не покидала: я вже не телятко, а теличка-підліток. Моє життя було веселим, безтурботним і щасливим: поруч мама і справжні господарі, працьовиті і люблячі.

Та одного разу все змінилося: знадвору почувся страшенний гуркіт, щось весь час гупало. Наближалось щось страшне. Тепер поратись приходила лише господиня, вона була сумна і дуже часто заплакана. Виявляється, господар пішов на війну, щоб захистити свою сім’ю і Батьківщину від ворожої навали. Інколи в хлів приходила Марійка, щоб попестити мене. Дівчинка виглядала сумною і наляканою. Не знаючи, що таке страх і війна, я теж відчувала тривогу. Як виявилося, недарма. Якось на світанку гриміло і бахкало так сильно і близько, що наш хлів перетворився на купу цегли без даху і стін. І хоч ми з мамою швидко вибігли, щось боляче вдарило мені по ніжці. Надворі скрізь палало, хтось плакав і кричав, в мене дуже боліла ніжка, та я старалась не відставати від мами. Коли зовсім розвиднілося, ми побачили перед собою нашу луку. Ні, не нашу, вона була зовсім інша: страшні глибокі вирви, погоріла трава. Ще дужче почала боліти ніжка, мама ніжно лизнула її шершавим язиком, ніби підбадьорюючи мене. А навколо здригалася земля, свистіло і бахкало.

Страшні слова «війна», «смерть», «страх» чорним крилом увірвалися в наше мирне щасливе життя. Моє безтурботне радісне дитинство наповнилося розпачем і болем. Я тремтіла і весь час тулилася до мами, але й вона була розгублена й налякана. Вперше ми опинилися на вулиці самі-самісінькі. Де ж наша господиня? Що нам робити? Скільки ми так блукали, не знаю. Стомившись, лягли перепочити. Надвечір я із мамою повернулися в село. Люди трохи оговталися, розбирали руїни, латали дахи та забивали вибиті вікна. Від сусідок я дізналася, що, на щастя, ніхто не загинув. Аж ось і моя Марійка, я радісно кинулася до неї. Дівчинка плакала і цілувала мене, примовляючи: « Не бійся, Квіточко, все буде добре. Мама сказала, що наш тато з побратимами із ЗСУ володіють справжнісінькою чарівною зброєю, яка допоможе їм подолати лютого ворога». Я здивовано мукнула, мовляв, що за зброя? « Нерозумна, Квіточко, в серці кожного воїна живе любов до України, до родини, до всього живого, рідного. Саме любов і відвага протистоять смерті і злу. Наші янголи ЗСУ обов’язково здолають ворожі темні сили. Вір, Квіточко, в нашу святу Перемогу», - натхненно промовила Марійка. « Му-у-у ,- погодилася я, - звісно, я вірю в наші ЗСУ і нашу Перемогу».